Вітання, юні читайлики!  Цього разу "літературна карусель" у нас особлива, бо запрошує  повозитися лише хлопців. А  "возитися"  юні джентльмени будуть разом із посібником для підлітків "Я дорослішаю. Книжка для хлопців", що вийшла друком у видавництві  КМ-БУКС. 

     Дуже зручно, що ця книга підійде для хлопчиків, що дорослішають, 10 - 15 років. Автору вдалося вмістити в неї все основне, що може хвилювати дитину в процесі дорослішання. Це не тільки зміни в тілі, але й у психологічному стані. Твоє тіло й мозок зазнають серйозних змін і водночас треба впоратися зі справжніми викликами, що їх підкидає саме життя. Упевненість в собі, фізичні вправи, здорове харчування, гоління, спілкування з однолітками, сексуальність, наркотики, алкоголь, сила, гормони, емоції, друзі, стосунки, розриви, засоби контрацепції, ЗПСШ, стрес, булінг, іспити…  ЯК ТУТ НЕ ПАНІКУВАТИ?

     Відставити паніку - все буде гаразд! Заспокойся і просто читай цю книжку. Вона підтримає тебе в будь-якій ситуації,  якими повсякчас дивуватиме підлітковий вік. І пам'ятай, що підлітковий вік -  це чудовий час, тож ним треба насолоджуватися!

    А ще  в книзі є різноманітні тести, які дитина може пройти, щоб пізнати себе краще. Відмінний варіант для тих дітей, які бояться про щось запитати у батьків.

                                                     Іван Франко: цікаві факти 

Геніальні люди народжуються нечасто. Вони немов цвіт людства, спалах сліпучого світла духовності серед мороку наскрізь матеріальної буденності. Нація, котрій Бог дарує хоча б одну таку людину, почувається відзначеною, нагородженою.

По-різному, правда, складалися долі талановитих людей. Часто суспільство не тільки не шанувало, не берегло їх, але просто не розуміло, не сприймало, і, навіть, переслідувало. Та, як би там не було, врешті, скоріше чи пізніше, видатні люди удостоювалися належної пошани. Їм ставили пам’ятники, про них писали книги, ними гордилися. І чим вища культура нації, тим дбайливіше вона оберігає все, що пов’язане з цими людьми.

Сьогодні мова піде про того, кого, здавалося б, усі знають і пам’ятають – про Івана Франка.

Сьогодні Україна зустрічає ще один день народження свого славного сина, невтомного борця за справедливість, за світлу долю рідного народу – Івана Яковича Франка, нашого земляка. Цього року виповнюється 168 років від дня народження великого літератора. Слово поета – живе і діяльне. Воно і в ХІХ, і в ХХ і в нинішньому ХХІ столітті піднімає дух української нації, веде до найсвітліших вершин краси і духовності, утвердження і розвитку українського народу, у величне царство рідної мови та класичної літератури.

Визначним є те, що цей Титан Духу на початку ХХ-го століття побував у нашому рідному місті, зі сцени Народного Дому (який тоді знаходився по вулиці Шашкевича) читав свого «Мойсея».

Майже усі відомі критики і класики слов’янських народів ХІХ і ХХ століть досліджували творчість і писали твори про Івана Франка. Та сам Франко написав стільки, скільки, мабуть, написали всі українські літератори до початку ХХ століття. Його праці забагато для безсмертя однієї людини, тому його трудом обессмертився наш народ.

       З днем народження, рідна державо! З Днем Незалежності Тебе, Україно! 

Упродовж сторіч мільйони українців боролися за здобуття незалежності, пройшли через зради, війни та голодомори. А здобувши таку омріяну свободу й державність, уже покоління наших сучасників було змушене відстоювати свободу та європейський вибір на революціях, а тепер – зі зброєю в руках захищати суверенітет і територіальну цілісність Української держави від зазіхань північного сусіда.

За ці 33 роки незалежності Україна подолала надзвичайно багато викликів. Але ми вистояли, стоїмо й неодмінно переможемо!

                                                Священний символ епох  

23 серпня Україна вшановує головний символ нашої країни - Державний прапор.

Кожен народ має свої священні символи, які уособлюють його самобутність, національну єдність. Вони покликані підносити дух нації у боротьбі за свободу, національну єдність та самоутвердження, за власну самостійну державу.

Україна як суверенна держава має власні державні символи, які законодавчо закріплені - прапор, герб та гімн.

У переддень Дня Незалежності ми відзначаємо День Державного Прапора. Це стяг із двох однакових за величиною горизонтальних смуг синього та жовтого кольорів, які здавна використовувалися на українських землях.

З цієї нагоди в міській дитячій бібліотеці організовано тематичну виставку-вернісаж "І є держава Україна, і є її нескорений народ" та підготовлено онлайн інформаційний дайджест "Священний символ епох".

                                            Підземна Україна: Одеські катакомби

Одеса — місто контрастів, яке має безліч таємниць. Вони заховані в тому числі і під землею. Однією з найвідоміших одеських візитівок є легендарні катакомби, в яких досі залишилось багато секретів. Одесити й туристи залюбки ходять на екскурсії, адже мережа підземних ходів спричиняє чималий інтерес. Тим часом екстремали досліджують тунелі не один рік.

З чого ж все починалось.

Виникли ці катакомби під час активних будівельних робіт, які велися в Одесі на початку XIX століття. Саме в них перебували шахти каменоломні, що використовувалися для видобування черепашнику — каменю, з якого побудована буквально вся Одеса. Спочатку його добували на схилі балок, потім почала зароджуватися ціла індустрія.

За тридцять років розвинулася ціла система вапнякових шахт. На місці сьогоднішніх катакомб в Одесі були каменоломні, в яких добували будівельний камінь. Одесу через це навіть називали "Жовтим містом".

Загальну довжину Одеських катакомб оцінюють приблизно у 2,5 тис. км. Наприкінці XX століття вони стали причиною різкого ускладнення інженерно-геологічних умов — понад 40% старої частини міста збудовано на пустотній території, де відбулося понад 100 провалів.

Легенди Одеських катакомб.

Ці тунелі зберігають цікаві, а також суперечливі легенди й історії. Згідно з однією з них, в каменоломнях під Нерубайським живе людина, яка вкрита шерстю та харчується кажанами.

Друга легенда розповідає, що в 30-40 роках минулого століття житель Нерубайського, капітан суховантажу, врятував біля берегів Іспанії португальське судно, яке зазнало аварії. Португальська влада віддячила капітану, подарувавши йому макет корабля, вилитий з чистого золота. Скарб чоловік сховав у катакомбах. З початком Другої світової війни чоловік вирушив на фронт, де загинув. Золото, відповідно, забрати не зміг.

Багатства Мішки

Не менш популярна історія про одеського бандита Михайла Вінницького, більш відомого під прізвиськом "Япончик". Він вирішив допомогти владі й організував зі злодіїв, грабіжників і анархістів так званий полк. Згідно з легендою, Мішка-Япончик заховав в одеських катакомбах скарб з награбованого золота і нагород за контрабандні операції. Краєзнавці вважають, тут сховане все, що було викрадене з міського банку.

Тож, охочих знайти скарби в одеських катакомбах завжди вдосталь.

Контрабанда в тунелях і викрадення жінок

Те, що в катакомбах зберігали багатство, а також що ними проходила величезна кількість контрабанди, не дивно. Наприклад, один з колодязів, через який передавали незаконні вантажі, розташовувався прямо навпроти нинішнього Оперного театру. Проте є інша історія про безліч викрадених жінок.

За легендами, для деяких контрабандистів просто переправляти вантаж було вже недостатньо, і вони крали красивих одеситок, ховали їх у лабіринтах, а потім підземними ходами доставляли на приватні судна.

Цікаві факти

Що спільного в Одеси, Рима й Парижа? Катакомби. В Україні вони наймолодші та найпротяжніші. Вважається, що з підземного міста виносити нічого не можна. Якщо вже зважилися, потрібно залишити щось натомість, аби задобрити місцевих духів.

Температура під землею цілий рік становить близько +14°С. Глибина катакомб у деяких місцях сягає 100 метрів. Одеські катакомби є одними з найбільш недосліджених у світі, що робить їх найнебезпечнішими, — щорічно у катакомбах безвісти пропадають кілька людей.

Досліджувати ці підземні лабіринти почали ще в далекому 1928 році. Саме тоді експедиції змогли скласти перші плани підземель, позначити колодязі, галереї, коридори, природні карстові печери.

Аби більше дізнатися про легендарні катакомби, в Одесі працює музей "Таємниці підземної Одеси". Гості можуть відвідати систему підземних лабіринтів, каменярні, побачити, де видобували камінь для будівництва Одеси.

Через протиатомні бункери охочі потрапляють в каменоломні. У підземних лабіринтах можна побачити унікальні бази партизан, місця, які вони використовували як стоянки. Окремими блоками представлено масонський зал і музей гірничої справи, в якому можна побачити інструменти шахтарів і предмети побуту.

      Вітання, читайлики! Відпочиваючи під час довгих літніх канікул ви побували у різних цікавих місцях, відвідали безліч різноманітних крамниць та магазинів, торгово-розважальних центрів. А не пригадуєте, можливо вам траплявся на шляху магазин із дуже цікавою та незвичайною назвою "Крамниця щастя"? Якщо ні то пропонуємо сьогодні познайомитися із книжкою Анастасії Шевердіної "Крамниця щастя".
     Вона ще досить юна (народилася у 2011), але за своє недовге життя вона багато чого встигла. «Крамниця щастя» почала свою мандрівку Україною з Луганська й відвідала чимало міст. У Києві в 2012 році її відзначили на конкурсі «Коронація слова», в Одесі в 2014 році вона здобула перемогу на Корнійчуківській премії, у 2015 році знайшла друзів у Харкові – ними став творчий коллектив видавництва «Час майстрів». Того ж року книга гостювала на Полтавщині в талановитої молодої художниці Марії Панченко, без якої не було б цього чудового видання. Її радо приймали в Рівному, в Івано-Франківську, в Мелітополі, в багатьох інших містах і селах, і скрізь вона була своєю, бо «Крамниця щастя» не по-дитячому мудра й насправді добра.
     Ця книга вчить шукати своє щастя, не забираючи його в інших. Вона заохочує сподіватися та мріяти, вірити в диво і творити дива. А якщо ти прислухаєшся до неї й докладеш до своїх вроджених добрих нахилів хоча б краплю наполегливості, ти обов’язково досягнеш успіху в будь-якій справі.
     «Крамниця щастя» розповість тобі захоплюючі історії багатьох дітей, які прагнули кращого життя. Усі герої цього твору дуже різні, і хтось із них схожий на тебе чи твоїх друзів. Тому якщо ти запросиш книгу до себе додому, вона обов’язково дасть тобі добру пораду, тож ви проведете час разом весело та з користю. Сподіваємося, врешті ви щиро полюбите один одного й станете вірними друзями!

                                     Підземна Україна: Монастирські печери
     На Черкащині є печерний монастир із цікавою історією. Серед боліт у Чорному лісі поблизу села Мале Старосілля Смілянського району в затишному яру, оточеному з усіх боків лісом, приблизно п’ять століть тому був утворений Ірдинський Виноградський Успенський печерний монастир. Протягом тривалого часу він був одним із головних православних центрів Смілянщини.
     Найменування “Ірдинський” походить від річки Ірдинь, що протікає поблизу. Назва “Виноградський” закріпилась пізніше, коли тамтешні ченці посадили виноградники в кількох верстах від монастиря.
     Час появи цих печер невідомий, але, за переконаннями ченців, вони існували ще з 14 століття. Перша згадка про монастир у документах датується 1656 роком. Це був універсал Богдана Хмельницького від 20 вересня, за яким монастир отримав дозвіл на будівництво власне монастирського комплексу та багато земельних угідь.
     Узагалі, про монастир існує багато суперечливих даних. Наприклад, деякі автори стверджують, що “в давнину монастир був жіночим, але після сплюндрування його чи то татарами, чи то ляхами і відновлення його на гроші Івана Мазепи стає чоловічим”. Походження інформації невідоме, але вона суперечить всім іншим даним. Адже тоді виходить, що Юрій Хмельницький не міг бути в ньому ченцем. За переказами, в печерах цього монастиря ховалися від переслідувачів гайдамаки, а Юрій Хмельницький – син відомого гетьмана України Богдана Хмельницького, шукаючи душевний спокій після зречення від своєї влади, постригся в ченці Ірдинського Виноградського Успенського монастиря під ім’ям Гедеона.
      Печери і територію монастиря ще в кінці XIX століття досліджував граф Бобринський, ним була виконана величезна робота, бо територія монастиря охоплює 15 Га. Була складена карта печер, проте через численні завали дійти до кінця і з’ясувати, куди ведуть печери, так і не вдалося ні йому, ні його послідовникам.
     За час свого існування монастир безліч разів руйнували татари і турки, але після кожного руйнування його відновлювали. У другій половині ХІХ ст. в обителі крім церков з’явилися братська трапезна з кухнею, нові келії, лазня, готель, виконаний ряд інших ремонтних та будівельних робіт. Станом на 1881 рік у монастирі нараховувалося 12 ченців, а на початку ХХ ст. – понад 20.
     Після численних пожеж і руйнувань монастир так і не відновили. Сьогодні на його території розміщується психоневрологічний інтернат, а для відвідування доступні тільки вцілілі і частково відновлені печери. Найтрагічніший період існування монастиря припадає на період радянської історії. Після кількох грабежів у 20-ті роки ХХ століття його остаточно закривають в 1923 році, а територію і приміщення передають під лепрозорій (госпіталь для прокажених) у 1927 році.
     Інтерес до печер з’явився наприкінці ХХ ст. Одні з перших наукових розвідок цієї пам’ятки були здійснені у 1998-1999 рр.: тоді вчені не змогли проникнути у завалені підземелля. Більш результативна спроба була зроблена в 2003 р.: за результатами обстеження був складений план підземних ходів Виноградського монастира. Також була встановлена приблизна довжина печер колишньої обителі – близько 150 м, а залягають ходи на глибині 4-6 м.
     Рештки підземної обителі залишаються сьогодні практично поза увагою як церковного керівництва, так і православних вірян. Печера-церква нині містить ікони та імпровізовані свічники, час від часу у ній правляться молебні…

     Сьогодні усі хто так чи інакше причетний до книги святкують незвичайне свято - день книголюба. 

     День книголюбів – свято, яке з'явилося у США, але стало популярним у багатьох куточках світу.
Згодом воно стало Всесвітнім днем книголюбів і святкується кожного року 9 серпня.
     Вітаємо усіх хто любить книги, захоплюється ними, читає книги, пише їх, видає та створює книжкову продукцію, працює з книгами та популяризує їх із таким незвичайним та цікавим святом - всесвітнім днем книголюба!

 

     Вітання, читайлики! Літо поволі наближається до  свого обрію,  нагадуючи нам, що на видноколі вже мріє осінь та школа. Тож сьогодні "літературна карусель" пропонує усім повозитися  ... із самим! Ейнштейном, який знаходиться  ... у рюкзаку?!  Насправді пропонуємо вам познайомитися із цікавою пригодницькою книжкою чудового українського дитячого письменника Андрія Бачинського "З Ейнштейном у рюкзаку".  

     Мандрівка школярів у гори, яка мала би стати чудовим відпочинком, обернулася несподіваною пригодою для трьох однокласників — красеня-футболіста Олега, красуні Солі та тихого і таємно закоханого у Солю Юрка. Як знання законів фізики та вміння застосувати їх на практиці допомогло підліткам у небезпечних для життя умовах — читайте у захопливій пригодницькій повісті Андрія Бачинського «З Ейнштейном у рюкзаку». 

                                          Підземна Україна. Нагорянські печери   

      «Нагоря́нські печери» — геологічна пам'ятка природи,унікальний ландшафт, природно-антропогенний витвір, а також археологічний об’єкт – залишки велетенської та загадкової мегалітичної споруди-комплексу, наукова цінність якої на жаль до цього часу недооцінена, які розташовані у селі Нагоряни Могилів-Подільського району Вінницької області. Мальовничий скельний вихід на поверхню вапняків крейдяного віку з карстовими печерами на лівому березі     р. Дністер, площею 1га.  «Нагорянські печери» належать до епохи середнього і верхнього палеоліту. В скелі видовбані отвори різних розмірів, за версією дослідників, у них проживали неандертальці.    

     На скелях зображено найдавніше в світі малюнкове письмо - піктограмне (40 тис. років тому). Важлива цінність об'єкту залишки мегалітичної споруди. Колись вона собою являла єдиний комплекс, який вражав своїми розмірами, петрогліфами та розташуванням конструкції. Унікальність його полягає ще й утому що це була взагалі єдина кельтська мегалітична споруда у всій Східній Європі, котра за своїм віком доводилась «дідусем» відомому Стоунхенджу. Ще кілька років тому можна було милуватися цим мегалітичним комплексом у всій його красі, та під час будівництва нової електролінії він був частково знищений, а тому наше завдання зберегти ту частину комплексу, що залишилась, через його унікальність. Вважається, що Нагорянський мегалітичний комплекс і печери є найдавнішою спорудою пралюдства і діяльності людини на території Поділля та Східної Європи взагалі.  

                               

                                       Ця солодко-соковита ягода-гарбузина
       Важко знайти людину, яка б не любила такий солодкий та надзвичайно соковитий фрукт, як кавун. Хоча дехто вважають його ягодою, а насправді, кавун – окремий тип плоду, що називається гарбузиною. Але ж це не змінює всенародної любові до кавунів. Тому зовсім не дивною є ідея святкування Всесвітнього дня кавуна (Watermelon Day), який припадає на 3 серпня. Ця дата також є невипадковою, адже саме тоді спостерігається пік збирання врожаю цього плоду. Всесвітній день кавуна – подія не офіційна, але популярна надзвичайно, як і самі кавуни.
                   Як виникла ідея відзначати Всесвітній день кавуна?
     Достеменні дані про впровадження цього свята невідомі. Проте загальновизнаним є факт, що Всесвітній день кавуна почали відзначати американці. У Сполучених Штатах без цієї ягоди не обходиться жодна літня вечірка та пікнік. Неймовірний солодкий смак, свіжа соковитість та низька калорійність зробили кавун найулюбленішою ягодою для більшості населення Землі. Тому не дивно, що він заслуговує на свій власний всесвітній день.
                                    Походження кавуна
     Батьківщиною цієї диво-ягоди офіційно вважається Південна Африка. З давніх-давен кавун вирощували на території Південно-Африканської Республіки, Намібії, Ботсвани тощо. Пращуром цієї культури вважається колоциніт та диня тсама, яка доволі часто зустрічається в пустелі Калахарі, розташованій в центральній частині Південної Африки. Диня тсама і сьогодні виконує важливу роль – втамовує спрагу бушменів.
Останні генетичні дослідження, датовані 2021-м роком, свідчать про те, що кавун є вихідцем не Південної Африки, а її північно-східної частини. А дикий предок ягоди росте в Судані.
                                      Кавун у Стародавньому Світі
      Вирощування кавунів як культурної рослини почали ще стародавні єгиптяни. Доказами популярності цієї рослини є насіння кавунів, знайдені в будівлях епохи 12-ї династії, що правила в Стародавньому Єгипті ще у 20 столітті до нашої ери. Кавуни клали до гробниць фараонів, оскільки вони символізували собою добробут та джерело продуктів харчування в загробному світі. До слова, насіння цієї ягоди було знайдено в усипальниці фараона Тутанхамона.
      Кавунами розмальовані стіни єгипетських гробниць, а лікувальні рецепти з цим складником записані на стародавніх папірусах. В ДНК кавунового насіння, знайденого в усипальні династії Нового царства, яке потрапило туди понад 3 000 років тому, було виявлено дві мутації. В одній був відсутній ген, відповідальний за червоний пігмент, в другій – за наявність кукурбітацинів, що дають гіркий присмак. За своїм генетичним складом окультурені кавуни найближчі до кордофанських кавунів, що мають соковитий, проте не рожевий, а білий м’якуш (cordophanus). Сьогодні подібну культуру вирощують в Судані. Це свідчить про те, що культура поширювалася на північ у вздовж берегів Ніла, поступово її властивості покращувалися, в тому числі і зміна кольору м’якуша на рожевий.
      В Стародавньому Єгипті було чимало легенд та міфів, присвячених цій соковитій культурі. В одній з таких легенд йдеться про те, що кавун з’явився з чоловічого насіння, яке розкидав бог Сет в надії звабити богиню Ісіду.
Згадується ця ягода і в поезії Вергілія, а це свідчить про те, що давні римляни також вирощували цю ягоду. У Римі полюбляли споживати кавун у свіжому та в засоленому вигляді, також римляни нерідко ласували кавуновим медом.
     У 5 столітті кавун «перекочував» до Азії, де мешканці Китаю прозвали його «динею із Заходу». Там і почалися перші святкування, присвячені кавунам. Для арабів кавуни були дуже важливою стравою, оскільки вони вважали, що ягода очищає тіло від шлаків та хвороб при умові, якщо вживати її перед кожним прийомом їжі.
                                                Кавун у Європі
     У середньовічну Європу ця культура потрапила завдяки хрестовим походам, що неодноразово проводилися у той час. Англійці почали вирощувати кавуни на початку 17 століття. Однак через те, що природні умови Англії не відповідали вимогам цієї теплолюбної культури, вирощувати їх доводилося в парниках та теплицях.
     В Україну, аж до другої половини 17 століття, кавуни завозилися з південних країн. Їх не споживали у сирому вигляді, а готували з них різні страви з прянощами. Сьогодні кавуни вирощуються не лише на півдні країни, а практично  всюди.

     Вітання, читайлики! За вікном - останній  місяць літа. Та попереду нас чекає ще чимало днів літніх канікул,  активного дозвілля, гарного відпочинку,  цікавих  відкриттів. "Літературна карусель" запрошує вас сьогодні повозитися-познайомитися із надзвичайно цікавою, захопливою та  різноманітною книгою Кирила Булаховського та Максима Гаврилюка "Розповіді про тварин та їх назви". 

     Скільки ніг у восьминога, чи існують комахи-відьми, у яких комах ідеальна талія, хто такий монстр з дев’ятьма очима, які рептилії плачуть гіркими сльозами за своїми жертвами, чи реальний птах із країни чудес, у якого звіра заборонена назва — про все це та багато іншого можна дізнатися на сторінках цієї книжки.

     Її авторами є філолог-мовознавець  Кирило Булаховський та біолог Максим Гаврилюк.  «Розповіді про тварин та їх назви» — це захоплива енциклопедія для дорослих та дітей про різні види, типи і класи тварин. Книжка весело, цікаво, доступно та змістовно розповідає про різноманітних тварин: кишковопорожнинних, головоногих, ракоподібних, павукоподібних, комах, риб, земноводних, плазунів, птахів, ссавців та інших.  Описані найцікавіші та найбільш неординарні представники різних класів тварин. Кожна історія супроводжується цікавими фактами, зокрема про походження тварин та їхні назви, містить неймовірні барвисті ілюстрації, які можна дуже довго розглядати, завдяки чому читання цієї книжки перетворюється на захопливу мандрівку біологією. Зрозумілий і легкий стиль письма робить енциклопедію доступною для читачів різного віку. 

    «Розповіді про тварин та їх назви» сподобається дорослим і дітям, які цікавляться тваринами чи біологією загалом, адже містить багато пізнавального матеріалу, який не подається в нудній академічній формі, а є досить розважальним та подекуди інтерактивним.